Платон із Кремінної – інтерв’ю з мамою учасника проекту “Обійми для кожного, хто потребує!”

У кожного українця змінилося життя після повномасштабного вторгнення російської армії у лютому 2022 року.
Чи важко нам? Може, ми вже звикли, змирилися?
Відповідь на це запитання у кожного своя.

Сьогодні хочемо поділитись історією родини нашого проекту “Обійми для кожного, хто потребує!”
Мама Анна та її син Платон – дитина з ООП.
Як склалося їхнє життя після вторгнення у лютому 2022 року.

Спеціаліст проекту Оксана Мельник, корекційний педагог, провела інтерв’ю з Анною щодо їхнього життя до та після вторгнення.

Наша команда попросила розповісти про свою сім’ю, про Платона, про життя в новому для них Кропивницькому після того, як їм вдалося залишити м. Кремінна, Луганська область, що знаходиться з квітня 2022р. по теперішній час під окупацією.

Відверте інтерв’ю з Анною провела Оксана Мельник, корекційний спеціаліст, який працює з Платоном у рамках національного проекту діагностики та психологічної підтримки дітей з особливими освітніми потребами, що реалізується ГО «Let’s Do It Green Ukraine!» за підтримки OutcomesX – провідної світової платформи соціальних результатів.

Питання: Анно, розкажіть, будь ласка, про ваше життя до війни?

Анна: Кремінна – моє рідне місто на півдні Слобожанщини, це на Луганщині. Зовсім поряд такі ж затишні як і Кремінна – Лисичанськ та Сєвєродонецьк.

До повномасштабної війни життя моєї родини було спокійним, розміреним, може бути десь навіть нудним, але головне – мирним. Я держслужбовець, зараз мені 38. У Кремінній працювала в Пенсійному фонді і виховувала Платона, якому на момент початку повномасштабної російської військової агресії не було й 5 років.

З кожним днем березня напруга у місті наростала, здається щось відчував і Платон. Все частіше лунало по радіо, телевізору, просто на вулицях – евакуація мирного населення. У результаті зважилися їхати.

Зачиняючи двері нашого будинку, я плакала, а Платон, навпаки, був натхненний, підтримував десь мене.

Питання: Як складно було виїхати з Кремінної?

Анна: Все ж таки ми прийняли рішення про евакуацію вчасно і зуміли до початку масованих обстрілів покинути Кремінну. Спочатку жили в гуртожитках та орендованих квартирах у різних населених пунктах України, блукали певною мірою, поки не опинились у Кропивницькому. Тут вирішили залишитися та пробувати починати жити заново.

Питання: Розкажіть про Платона.

Анна: Він надихає мене і допомагає пережити весь той жах, який оточує кожну українську родину, в якій є маленька дитина, яка потребує уваги.

Особливо дитина з РДВГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивність), яку діагностували нам. Платон дуже музична дитина. Завжди був такий із народження. Вже у 5 років мріяв вступити до музичної школи та навчитися грати на контрабасі. Поки що йому такий серйозний інструмент не під силу, але в нього все ще попереду. Ось до речі, на губній гармошці він уже грає так здорово, що люди на вулиці зупиняються, щоби послухати його. Маленький артист загалом.

Питання: Як Ви дізналися про проект психологічної допомоги для дітей?

Анна: Просто побачила оголошення у Фейсбук. Була проста електронна форма, яку потрібно було заповнити.

Втім, зареєструвалася і вже за кілька днів була в контакті з адміністративною командою проекту, розповіли про проект. А ще за кілька днів була перша зустріч – знайомство з Вами (Оксана Мельник працює з Платоном як фахівець) та діагностика Платона.

Питання: Чого Ви очікуєте від участі Платона у проекті та його роботі з корекційним фахівцем?

Питання: З якими проблемами Ви стикаєтесь сьогодні, проживаючи у Кропивницькому?

Анна: Недостатньо доступних медичних закладів, або вони знаходяться далеко, а міська логістика тут не найпростіша для мами з маленькою дитиною – для нас це проблема №1.

Ми у Кропивницькому вже понад рік, але я так і не зустріла якихось соціальних програм, ініційованих місцевою владою на адресу сімей – переселенців із маленькими дітьми.

За великим рахунком ми з Платоном розраховуємо виключно на себе і не надіємось на допомогу міста і держави в цілому.

Наше завдання – рости, вчитися та працювати.

Питання: Для Вас та Платона участь у програмі психологічної допомоги дітям є першим досвідом?

Анна: Абсолютно першим і, якщо чесно, вважаю, що нам просто пощастило, бо за період повномасштабної війни я жодного разу не зустрічала можливості, коли б з Платоном індивідуально працював корекційний фахівець, діагностуючи його та розробляючи під нього індивідуальну програму. Тим більше – безкоштовно.

Питання: Яке майбутнє Ви бачите для себе та Платона в Україні?

Анна: Ми хочемо жити лише в Україні. Наше майбутнє із Платоном – українське майбутнє.

Хочемо, щоб українське суспільство, люди навколо нас, були трішки терпимішими, добрішими щодо таких як ми. До тих, хто залишив свою малу батьківщину, але лишився і хоче жити в Україні.

А ще я мрію, як дарую справжній величезний контрабас своєму Платонові. В нашому домі. У Кремінній.