У кожного українця змінилося життя після повномасштабного вторгнення російської армії у лютому 2022 року. Чи важко нам? Може, ми вже звикли, змирилися? Відповідь на ці запитання, у кожного свої.

Продовжуючи відверті історії родин нашого проекту “Обійми для кожного, хто потребує!”, сьогодні познайомимо Вас із сім’єю мамою Світланою та її сином Матвієм – дитина з ООП. Як склалося їхнє життя після вторгнення у лютому 2022 року.

Спеціаліст проекту Оксана Мельник, корекційний педагог, провела інтерв’ю зі Світланою щодо їхнього життя до та після вторгнення.

Наша команда попросила розповісти про свою сім’ю, про Матвія, про життя в новому для них Новомосковську.

Відверте інтерв’ю зі Світланою провела Оксана Мельник, корекційний спеціаліст, який працює з Матвієм у рамках національного проекту діагностики та психологічної підтримки дітей з особливими освітніми потребами, що реалізується ГО «Let’s Do It Green Ukraine!» за підтримки OutcomesX – провідної світової платформи соціальних результатів.

Про життя своєї сім’ї до та після початку широкомасштабної війни розповідає Світлана Бебко, мама 6-річного Матвія, учасника проекту Let’s Do It Green Ukraine «Комплексна психологічна діагностика та корекція дітей з особливими освітніми потребами (ООП) та консультування батьків», що реалізується в Україні за підтримки OutcomesX – однієї з найбільших платформ соціальних результатів у світі:

– До широкомасштабної війни я, чоловік та наш син Матвій жили в Кураховому, Донецькій області.

Звичайне життя української родини у звичайному прифронтовому місті. Війна з її атрибутами роками була зовсім поруч і люди в Кураховому, та й ми теж, десь звикали до військових на вулицях, звуків пострілів та загальної тривожності, що оточує нас. Але життя тривало. Чоловік працював, а я присвячувала практично весь свій час дому і тоді ще 5-річному Матвію.

На жаль, у Матвія було діагностовано РАС (розлад аутистичного спектру), тому з ним необхідно було тоді та й зараз, щодня і багато працювати: виконувати корекційні програми, реабілітацію, консультуватися зі спеціалістами та вести постійний моніторинг та контроль його поточного стану. У зв’язку з цим у мене, звичайно ж, більше ні на що не вистачало часу. Моїми хобі та захопленнями тоді були лише моя сім’я, дім та Матвій.

З початком великої війни ми були змушені виїхати з рідного Курахового.

Організувати бодай відносно спокійне життя Матвієві було просто неможливо. Переїзд дався не просто і був вимушеним. Нині наша родина у Новомосковську, Дніпропетровської області. Це невелике місто чимось нагадує мені Курахове. На жаль, доступних та численних корекційних програм для дітей з РАС у Новомосковську просто немає. Тому змушені працювати зі спеціалістом у вашому проекті в онлайні.

До речі, про ваш проект: дізналася про нього зовсім випадково, від знайомої «по нещастю», у якої дитина теж має схожий діагноз. Зареєструватися для участі в проекті було просто, це онлайн.

Вже за тиждень фактично розпочалася робота з вашим спеціалістом – Оксаною Мельник.

Якщо чесно, то я вважаю, що працювати з такими дітьми як Матвій, корекційним фахівцям необхідно лише в офлайні. Я не експерт, але бачу, що очна робота дає найкращий результат. Переконана, якби у кожному великому чи малому населеному пункті України були безкоштовні центри корекції та реабілітації дітей із РАС, і дітям, і сім’ям було б легше переносити весь жах війни. Моєму сину потрібна комунікація, дружба з однолітками.

Але в мене постає питання: Як і за допомогою чого Матвій може навчитися дружити, знаходити спільні інтереси з однолітками, просто бути у позитивній комунікації?

Відвідувати платні корекційні заняття – неймовірно дорого, особливо таким сім’ям, як наша, що залишили свій будинок і будують життя практично з нуля на новому місці. А інформації про державні безкоштовні корекційні програми для дітей з РАС, я особисто взагалі не зустрічала. Чому таких програм нема, я не знаю. Адже очевидно, що таких дітей як мій Матвій, необхідно системно супроводжувати, коригувати, допомагати їм стати на ноги, вони ж – частина українського суспільства, просто вони значно більше потребують допомоги, ніж здорові дітки.

Я вдячна вашому проекту за можливість взяти участь у ньому і хоча б трохи допомогти синові.

На жаль, все рано чи пізно закінчується і наша робота в проекті теж. Тому я скоріше адресую свої питання та очікування нашій державі в особі керівництва країни, профільних міністерств, міським органам управління – озирніться довкола і ви побачите, як багато дітей з особливими освітніми потребами, які можуть і мають бути повноправною та корисною частиною українського суспільства. Просто таким дітям необхідно більше допомагати, поки вони маленькі, помічати їх, чути їхніх батьків та робити конкретні дії.